Життя і творчість Володимира Винниченка

 

Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.), у місті Єлисаветграді Херсонської губернії у робітничо-селянській батьківщині.

Батько його Кирило Васильович Винниченко, намолоду селянин-наймит, переїхав із села до міста Єлисаветграду і одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Лінником.

Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію та Василя. Вінниченком народився лише Володимир.

У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоби продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжкий матеріальний стан батьківщини, після закінчення школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.

Гімназіяльне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської чи зрусифікованої буржуазії, ворожість.

Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять “панською мовою”, і тих, з мови яких сміються.

Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на всю життя.

У старших класах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку отримує тиждень “карцеру”, і нарешті його виключають із гімназії.

Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матури (атестату зрілости) і йде складати іспит екстерном до златопільської гімназії. Він одягнений в українське вбрання. З сивою шапкою на голові і палкою в руці.

Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учнів “атестат зрілости”, під натиском директора гімназії, національно-свідомого українця, Володимир отримує диплом.

У 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка називалася “Студентською громадою”.

Цього ж року посилає перше своє оповідання “Народний діяч” до “Літературно-Наукового Вісника” у Галичині. Але це оповідання тоді не було надруковано. Це зроблено значно пізніше (1906).

У 1902 році був вперше арештований за належність до революційної української організації та посадок до київської в'язниці.

За кілька місяців, за браком официальних доказів у “злочині”, був випущений з ув'язнення, але виключень з університету та виселень з Києва без права жити у великих містах. Влітку того ж року в “Київській Старині”, місячнику, виданому російською мовою в Києві, з'явилася повість “Сила і краса”. Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби та забрано до солдатів. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, у канцелярії роти. Але він, переодягаючись уночі у громадянське, тікав з касарні і віддавав свою годину на проведення роботи серед київського пролетаріяту. Ця діяльність викрита, і Володимир мав бути арештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те,

У цей час була вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винниченко.

У Львові Винниченка проводить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах “Праця”, “Селянин” і пише брошури книги на революційні теми. При перевезенні 1903р. нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Вінниченка знову арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в'язницю — київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне “злочинство” – провіз нелегальної літератури – він мав бути суджень окремо. Після півторарічного перебування у кріпості його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Вінниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії.

Під час ув'язнення він написав цілу низку літературних творів. Повість “Голота” здобула першу премію “Київської Старини”. Під час революції Українська революційна партія ухвалила марксистську програму і назвалася Українська соціал-демократична робітнича партія. Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії.

Незважаючи на неможливість регулярної університетської праці, Винниченко вимагає від адміністрації допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом. Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., змусила Винниченка знову тікати за кордон. Там він працює у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну у партійних справах. Київ. Вінниця. У 1906 році мандрівка Україною, в результаті якої написано цілу низку оповідань: “На пристані”, “Раб краси”, “Умиркований та щирий”, “Голод”, “Малорос-європеєць”, “Ланцюг” та інші. У 1907 році знову був арештований у Києві та посажень у “знамениту” Лук'янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). За вісім місяців сидіння Вінниченка випущено “на поруки”. Дізнавшись про те, що має бути засуджено за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: Дисгармонія, Щаблі життя, Контрасті. Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знову арештованим, він бере участь у нелегальних з'їздах. У 1908 році він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Приїздивши на Україну навесні (Київ, Харків). 1909 р.: Швейцарія, Київ, Париж. У 1910 р.: Париж, Німеччина, Петербург. Поява “Чесноти з собою” у російському перекладі; Київ, Кавказ, Полтавщина (Кононівка). 1911 р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте, Каві ді Лаванья), Париж; шлюб; Галичина, Буковина. 1912: Париж, Німеччина, Україна, Галичина. 1913р.: Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Італія, Україна (Київ, Катеринослав; життя поза містом; спроба вступити на завод робітником; партійний з'їзд у лісі). вибух війни. Переїзд до Москви через небезпеку життя на Україні. Олександринський театр у Петрограді прийнявши п'єсу “Брехня” (у перекладі “Брехня”). Нелегальне подорож на Україну. 1911 рік: Москва, Петроград, Україна; видання журналу “Промінь” у Москві за редакцією Вінниченка. 1917 рік. Революція застає Вінниченка у Москві. Переїзд до України. Участь у Центральній Раді. Подорож до Петрограда на переговори з російським тимчасовим урядом. Перше уряд Української Центральної Ради – генеральний секретаріат. Винниченко – голова генерального секретаріяту та генеральний секретар внутрішніх діл. Проголошення першого універсалу на 2-му військовому з'їзді 23 червня 1917 року. Перша декларація першого українського уряду,

Інший универсал 16 липня 1917 року. Друга українська делегація до Петрограда. Прийняття Центральною Радою першої конституції України (22 серпня 1917 року). Вихід Вінниченка з уряду. Перший урядовий криза. Знову бере участь у уряді. Третій універсал Центральної Ради (20 листопада 1917 року). Війна з Совітською Росією. Проголошення самостійності України (22 січня 1918 року). Четвертий универсал. Вихід Вінниченка з уряду. Виїзд уряду та Центральної Ради з Києва та переїзд до Житомира. Винниченко не їде до Житомира, але залишається у запіллі, в окупованій більшовиками частині України. Олександрівське. Бердянське. Кінець Центральної Ради (28 квітня 1918 року). Початок гетьманщини. Поворот Вінниченка до Києва. Національний Союз і участь у ньому як голови В. Винниченка. Підготовка повстання проти німецької окупації гетьмана Скоропадського. Переїзд на Княжу Гору під Каневом. Арешт Вінниченка гетьманськими офіцерами. Звільнення від арешту через протест всього українського громадянства. 15 листопада 1918 року вибір Директорії й початок повстання. Виїзд Вінниченка до Білої Церкви. Поворот на чолі Директорії до Києва 19 грудня 1919 року. Звернення Директорії за допомогою до Антанти 11 лютого 1919 року. Трудовий конгрес. Затвердження Винниченка як постійного голови Директорії. Розходження Вінниченка з більшістю Директорії та уряду. Залишення влади (10 лютого 1919 року). Март 1919 року: Виїзд за кордон. Австрія, Відень, Зіммерінг, Будапешт (IV), Зіммерінг, Ляйнц (передмістя Відня). Листопад 1919 р.: Відродження нації. Підготовка подорожі до України. Початок видавання "Нової Доби" (8.III.1920р.). Подорож до Праги. Побачення з Масариком та Бенешем. Їхнє умовляння їхати до СРСР. Видача дипломатичного паспорта. Виїзд до СРСР. Квітень 1920 року: переїзд кордону (24.V.). Москва. Харків. Москва. Харків. Поворот з Харкова до Москви 14.IX. 1920р. Виїзд за кордон (23.ІV.1920р.). Чехія. Карлсбад. Кінець 1920 року - 1921 рік. Німеччина. Берлін. Целлендорф-Пітте. 1922 р. до серпня 1923 року. "Соняшна машина". Фрідріхрода (Різенгебірге). Рауен, хутір біля Фюрстенвальде (год поїздом від Берліна). Від серпня 1923р. до листопада 1924 р. Берлін, Прага. Берлін. Переїзд до Франції - лютий 1925р. Париж. Бульйон-сюр-Сен (передмістя Парижа). Париж (20-а дільниця). Вулиця Еміль-Дево. Будування робітні. Невдала спроба мати тишу. Нова спроба: будування робітні на Сквер-де-Вержен (у 15-й дільниці). Неможливість докінчити будівлю через брак коштів. Закінчення будівлі та переїзд у новий будинок (червень 1930 року). Життя у Парижі з літніми виїздами на південь (аж до 1934 року). Купівля хутора біля Канн у громаді Чоловік. Купчу зроблено 15.X.1934р. у місті Грасс у департаменті Альп-Марітім. Зареєстровано у Грасі 23.Х.1934р. під ч. 732, тому 95. Переїзд на хутір (жовтень, кінець 1934 p.). Від цієї дати В. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа та Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховалися від оккупанта і робили “резистанс”. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа та Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховалися від оккупанта і робили “резистанс”. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа та Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховалися від оккупанта і робили “резистанс”.

Роки війни надірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. В. Винниченко помер (6 березня 1951 року. Прах його покоїться на цвинтарі Мужена.